Будапешт – місто з багатою історією, що розгорталася на його жвавих вулицях, у гамірних ринках і затишних майстернях. Поряд із відомими професіями, що формували його обличчя, існували й ті, що зникли з плином часу, залишивши по собі лише відгомін у старих архівах і спогадах. Ці професії не були менш важливими, вони забезпечували повсякденне життя міста, підтримували його економіку та створювали унікальну атмосферу. Далі на budapest1.one.
Льодовик або крижана людина
До появи холодильників, які масово почали з’являтися в будинках Будапешта лише в 1950-х роках, збереження продуктів було справжнім викликом. Цю важливу функцію виконували льодовики – люди, які забезпечували місто необхідним для охолодження льодом.
Взимку льодовики самі добували лід із річок та озер, часто у великих брилах. Потім ці крижані блоки перевозили до столиці на возах. Зберігався лід у спеціальних «льодовикових ямах» – заглибленнях у землі, які були викладені цеглою та камінням. Ці ями, хоч і містили лід, іноді загорялися, оскільки їхні верхівки вкривали очеретом та сухими гілками. Не дивно, що до таких місць часто навідувалися дикі тварини, яких приваблювали делікатеси, що зберігалися поруч з льодом.
З часом важка ручна праця з різання льоду була механізована за допомогою льодогенераторів. Однак навіть у 1950-х та 1960-х роках, коли холодильники на аміаку ставали доступними для заможних верств населення, льодовики все ще були частими гостями на вулицях Будапешта, адже нові технології були не всім по кишені. Ця професія, що колись була незамінною, зникла разом з настанням ери сучасних холодильників, залишивши по собі цікавий фрагмент міської історії.
Керівник місцями або кондуктор з додатковими обов’язками
Зростання населення Будапешта у 1950-х роках призвело до значного збільшення пасажиропотоку та, як наслідок, до підвищеного шуму у громадському транспорті. Це ускладнило роботу контролерів та кондукторів, які раніше перевіряли та продавали квитки на кожному маршруті, адже вони просто не могли охопити всіх пасажирів.
Щоб полегшити тягар на водіїв та забезпечити кращий контроль за оплатою проїзду, Столична автобусна компанія (FAÜ) у 1958 році запровадила систему «керівників місцями» в автобусах. Це передбачало посадку пасажирів через задні двері, де розташовувався пульт кондуктора та його сидіння. Таким чином, пасажири самі підходили до кондуктора для оплати проїзду, а не навпаки.
Ця система виявилася ефективною і вже з 1960 року її почали впроваджувати в трамваях, а згодом і в тролейбусах. До 1968 року, коли у громадському транспорті столиці було запроваджено нову тарифну систему, діяльність кондукторів на «керівників місцями» стала непотрібною.
Офіційно, 1 червня 1969 року, кондукторів було повністю виведено з вагонів BKV. Це рішення обґрунтовувалося тим, що соціалістичне суспільство вже настільки самосвідоме, що його члени купуватимуть і пробиватимуть квитки без перевірок. Ця подія ознаменувала кінець епохи кондукторів у громадському транспорті Будапешта, перетворивши їхню професію на одну із забутих сторінок історії міста.
Виробник авторучок
У Будапешті 1920-х років процвітала особлива професія – виробники авторучок. Ці майстри створювали справді цінні предмети: довговічні ручки з найкращих пер та вишуканих корпусів, часто гравіюючи на них ім’я власника. Це було ремесло, де кожна деталь мала значення. Вони привозили з Міттенвальда найкращі матеріали, зокрема перламутрові та візерунчасті пластикові стрижні, а також високоякісні американські пера. У своїх невеликих майстернях вони ретельно свердлили пера, нарізали різьбу, оснащували їх мідними кільцями, затискачами та помпами, перш ніж продавати готові вироби.
Однак, поява кулькових ручок, а згодом і масових одноразових виробів у 1960-х роках, поступово зменшила інтерес до цього ремесла. Останній угорський виробник авторучок, Йожеф Марошан, продовжував ремонтувати та виготовляти ці вироби, а також заправляти кулькові ручки до 87 років у своїй майстерні на Múzeum körút, 5. Вона зачинила свої двері у 2001 році, ознаменувавши остаточне зникнення цієї колись шанованої професії в Будапешті.
Торговці водою
Вулиці давнього Будапешта, як Буди, так і Пешта, колись наповнював особливий вигук: «Donauwasser!» (дунайська вода). Так сповіщали про своє прибуття торговці водою – важлива частина міського побуту до епохи централізованого водопостачання. Вони розносили воду від дому до дому, спочатку пішки або перевозили на возах, а згодом на ослах.
Ціна води залежала від багатьох факторів: відстані до Дунаю чи джерел, кількості поверхів будинку та місця, куди потрібно було доставити воду. Дунайська вода була дешевшою, її переважно купували для господарських потреб, таких як прибирання чи напування тварин. Для пиття ж більшість мешканців надавала перевагу свіжій джерельній воді. Заможніші містяни могли дозволити собі подавати її як простий напій та для приготування чаю.
Робочий день дунайських торговців водою починався ще до світанку. Взимку, коли Дунай замерзав, вони добували воду з прорізаних у льоду отворів, що свідчить про надзвичайну складність і небезпеку цієї праці. Однак, з появою акведука в 1880 році, роль торговців водою почала згасати. Хоча деякий час вони ще продовжували продавати джерельну воду, до 1910-х років ця професія повністю зникла з вулиць Будапешта, ставши частиною забутого минулого міста.
Ліхтарники та запалювачі газових ліхтарів
До 18 століття вулиці Будапешта занурювалися в суцільну темряву після заходу сонця. Поява ліхтарників, які носили свічки та олійні лампи, стала першим кроком до освітлення міста. Пізніше, з розвитком технологій, на вулицях з’явилися стаціонарні олійні лампи, але вони давали мало світла. Справжня революція настала 24 грудня 1856 року, коли встановили перші газові ліхтарі. Це стало можливим завдяки будівництву першого газового заводу в Пешті, який постачав газ трубами до ліхтарів. Проте полум’я все ще потребувало ручного запалювання, і тут на сцену вийшла нова професія – запалювачі газових ліхтарів.
Щойно сонце сідало, ці працівники починали свій обхід. За допомогою довгих жердин, оснащених невеликим мідним гачком для відкриття газового вентиля та ґнотом у вогні, змоченим у спирті, вони запалювали кожен ліхтар. Це була нелегка праця, адже до 1873 року у Пешті налічувалося 1669 газових ліхтарів, а в Буді – 501, куди газ підводився через Ланцюговий міст. Ліхтарі горіли з вечора до світанку, а іноді – до півночі.
Занепад цієї професії розпочався з появою електричних ліхтарів. Проте навіть у 1960-х роках у Будапешті ще працювало 36 ліхтарників, які запалювали газові грибоподібні лампи. Цікаво, що й сьогодні деякі газові ліхтарі продовжують працювати в районі Замку, і їхнє полум’я горить цілодобово.
Бухвальд-тітоньки
Наприкінці XIX століття у меблевого виробника Шандора Бухвальда виникла незвичайна ідея: зробити платними залізні крісла на Дунайській набережній, а згодом і в інших частинах Будапешта, таких як Міський парк чи площа Ержебет. Метою було дозволити містянам та гостям насолоджуватися краєвидами за невелику плату.
Міська влада схвалила цю ідею, і незабаром з’явилися так звані «Бухвальд-тітоньки». Це були переважно літні жінки, які за скромну зарплату продавали квитки на сидіння – спочатку за 6, а потім за 20 філерів. Ці суворі пані були надзвичайно відданими своїй роботі: вони не вагалися переслідувати тих, хто намагався сісти без оплати, викликали поліцію на і навіть протестували проти їхніх витівок.
Було досить несправедливе правило: якщо ви покидали своє місце навіть на мить, то могли сісти на те саме місце лише в обмін на інший квиток. Пан Бухвальд часто перевіряв пані у вільний час, ховаючись у кущах та за деревами, щоб переконатися, що вони належним чином виконують свою роботу. Таким чином, сидіння в парку стало невеликою, але платною розкішшю, а професія «Бухвальд-тітоньки» залишилася цікавим фрагментом історії міського побуту Будапешта.
Виробник коліс або колісник
Колись професія колісника була надзвичайно поширеною та життєво важливою у Будапешті та кожному угорському селі. Ці майстри спеціалізувалися на виготовленні та ремонті коліс для кінних екіпажів – елемента, який ламався так само часто, як сьогодні шини сучасних автомобілів, вимагаючи постійної заміни.
Навіть до середини 1920-х років, коли автомобілі вже активно входили в життя, вони все ще часто використовували дерев’яні колеса, що давало колісникам надію зберегти своє ремесло. Поява транспортних засобів потребувала міцніших рішень. Це призвело до появи штампованих, зварених точковим способом коліс із листового металу. Ці металеві колеса виявилися настільки довговічними, що часто переживали самі автомобілі, трактори та причепи, і їх нерідко встановлювали на звичайні вози, продовжуючи їхнє життя.
Зрештою, з масовим поширенням металевих коліс та зміною транспортних технологій, професія колісника почала занепадати. До 1960-х років вона майже повністю зникла. Сьогодні знайти кваліфікованого майстра з виготовлення дерев’яних коліс стало надзвичайно важко, а вартість його роботи – дуже висока, що підкреслює рідкість і цінність цього забутого ремесла.